МОЄ РІЗДВО

Опубліковано 17 Січня

Малим я завжди їздив на різдвяні свята з батьками в Отинію. Тому для мене Різдво – сімейне свято. Дуже добре пам’ятаю, що поки мама з бабусею готували на кухні 12 страв на Святу вечерю, дідусь порався біля худоби. Давав їм свіжого сіна, бо господарка мала бути нагодована швидше, ніж ми сядемо за стіл. Потім дідусь заносив трохи сіна й до хати, ставив під обрус. Туди ще, пам’ятаю, ставили гроші, аби водилися в новому році. А от традиції ставити головки часнику на 4 кути столу, в нашій сім’ї не було.

На столі за вечерею завжди мало бути 12 страв. Моїм відповідальни завданням було пантрувати, щоб їх було не менше 12. Моя бабуся на Святвечір завжди готувала особливі страви, давні. В наш час я таких вже не бачу. Вона робила всякі маченки: з грибами, рибою та іншими пісними смаколиками. Сідали за стіл, коли на небі з’являлася перша зірка. Як же я чекав тої зірки… Вечерю починали спільною молитвою. Першою треба було скуштувати кутю. Я дуже любив кутю, бо моя бабуся її робила такою солодкою-солодкою, додавала багато меду.

Мамі з бабусею на кухні я помагав рідко. Але пам’ятаю, як ми малими зазирали у дідову літню кухню. Бо там він тримав ковбасу, яку зробив напередодні. Дід був ковбасником, коптив м’ясо лише на фруктових деревах. Боже, як ж воно все пахло! Навіть зараз пам’ятаю той запах. Аромат ще довго стояв на всьому подвір’ї. Та що там подвір’ї, на всій окрузі. Все малим так хотілося з’їсти. Й дід все давав нам попробувати, вночі з 6 на 7 січня.

А вже 7 січня ввечері, або 8 вранці ми ходили колядувати, переважно до родини. Найбільше пам’ятаю саме ці походеньки. Бо колись ми обходили всіх родичів. Я завжди співав «Небо і земля», бо це моя улюблена коляда. А от у вертепі мені пощастило бути лише один раз – у школі. Тоді, пригадується, я був царем.

У нас, на Галичині, наші різдвяні традиції надзвичайно сильні. І виховані на них, ми зберігаємо їх та передаємо дітям. Дещо іншим для мене видалося святкування Різдвяних свят на Чернігівщині. Часто там бував, коли був обраним народним депутатом. Колядки там не такі поширені, але дещо колоритніші. Дуже цікаво, що в нас от є 10 колядок і їх знають більшість. А там кожен район має свої неповторні колядки. В них більше збережено автентики. На жаль, воно все втрачається з роками. Адже за ті роки радянські, вони багато традицій втратили. Для них зараз – це своєрідне повернення до свого коріння. Пам’ятаю, як в одному з містечок на Чернігівщині освячували воду на Водохреща. Ще десь в 2013 році. Тоді частина людей зі своєрідною цікавістю споглядали за цим дійством. Їм це подобалося, хоч, зізнаюся, що не було масовим на той час. Але зараз українське стало трендом, тому, сподіваюся, що вдасться зберегти цікаві звичаї.

Дуже тішуся й завжди всім розповідаю, що я є мером міста, де проводиться свято коляди. «Коляда на Майзлях» – унікальний для України фестиваль. Якщо чесно, я не пам’ятаю як він відбувався ще на початках… Але точно пам’ятаю, як на одному з них мене вразило хорове виконання відомих колядок. Це був момент, коли проймає аж до мурашок. Подібне відчув і цьогоріч на гала-концерті. Коли всі хори, які були в церкві, разом заспівали «Щедрика» Леонтовича. Це неможливо передати словами, це можна лише відчути. Й звісно, незабутній післясмак завжди залишає гуцульська коляда. Від неї віє прадавньою мудрістю.

Різдво – це найбільше християнське свято, родинне свято. Як ми святкуємо Різдво – така ми й країна. Різдво – час для родини, для сімейних посиденьок за столом та час прощати тих, хто зробив нам щось зле. Адже Різдвяне диво – це не просто слова. Й кожен з нас зазнав найбільшого щастя, якщо є дивом для когось.