КОЛИ У МЕНШОСТІ МОЖНА ПЕРЕМОГТИ БІЛЬШІСТЬ

Опубліковано 1 Листопада

Вперше важливість цього свята я зрозумів, коли мені було десь 20. Тоді в «Пласті» робили реконструкцію історичних для Західноукраїнської народної республіки подій. Саме тоді до мене прийшло усвідомлення, що тоді українці були в меншості у своїх містах. Не лише у Франківську, а й у дрібніших. Українці були навіть не другим, а третім за чисельністю населенням. Й попри все, показали всьому світу, що навіть у меншості можуть перемагати більшість. І встановлювати владу на своїй землі.

По суті, у 19 столітті українці зникли з карти. Про таку націю нагадували лише окремі постаті. Й тільки на початку 20 століття почалися якісь зміни. Тоді брат Січинського, нашого відомого композитора, застрелив Потоцького. Цим він показав всім, що українці готові боротися, протиставляючи свої життя та сімейні пріоритети, ставити українські традиції вище. Саме тоді, передаючи це дітям в пластових таборах я зрозумів, наскільки велике це свято й щоб без ЗУНРу та інших визвольних змагань – нам би просто не було на чому будувати країну.

Дивлячись на цей день сьогодні, все більше розумію, що місто  завжди відображає того, хто в ньому керує. Знаємо, що довгий час у Франківську панували поляки. Відповідно назви вулиць та площі, як і сама назва міста, були польськими. Радянська доба принесла вже радянські назви. Але тепер настав час ренесансу українців. Наше завдання зараз – наповнення міста не лише назвами, а українським змістом. Він повинен бути настільки сильним, щоб ніхто вже не зміг змінити цього.

Зараз в мене є розуміння того, що ці процеси незворотні. За декілька поколінь місто стало моноетнічним. Не повністю, звісно, але переважають все ж українці. І тепер, хто б до нас не приїздив, він повинен зважати на українські правила, та зачасту тепер – й на українську мову. Це важливо – зберегти український зміст у сьогоднішньому. Але тепер я сміливо можу казати не лише про Західну Україну. Я вважаю, що вся наша країна стає більш націоналістичною. Вже аж до самого Сходу. Ці буремні події підштовхнули нашу країну стати більш українською. Й цей процес все ще триває.

Люди мають коротку пам’ять й саме тому зараз недооцінюють цей день. Ми чомусь завжди мислимо категорією теперішнього. Й швидко забуваємо навіть ті події, які відбулися нещодавно. Що ж тоді говорити про те, що трапилося 100 років тому. Це вже перервані покоління, адже вже не залишилося тих, хто пам’ятає їх особисто. Перервана також наша героїка в часи радянської окупації. Тому важливо нині робити різні заходи в інших форматах, щоб молодь могла зрозуміти чому це було так важливо. Що завдяки тим подіям ми можемо зараз мати Україну.

Пам’ятаю, як в дитинстві дідусь розповідав мені про визвольні змагання. Але більше з ним ми говорили про Другу Світову, адже він був її учасником – дивізійником. Найчастіше він розповідав мені чому пішов у дивізію «Галичина». Йому тоді було 17. Й прикладом для нього були «усуси», вони думали, що дивізія – це нові січові стрільці. Але спадковість тоді дуже відчувалася у тих подіях. Адже між війнами проміжок невеликий й хоч одне покоління вже змінилося – була якась наслідковість. Ми часто це обговорювали, для них молодих це була свого роду романтика.

З батьком говорили менше й найчастіше – у форматі дискусії. Сперечалися про всі ці події. У батьковій родині були персони, хоч і не першими постатями ЗУНР, але дотичні до визвольних змагань Першої Світової. Тому згодом змушені були виїхати закордон. Один з них був адвокатом в (адміністрації ЗУНР працював в апараті), інший – медиком. Але в родині завжди пам’ятали про них. У нас збереглися старі світлини з тих років, які ми часто переглядали.

Тепер я говорю про ці всі події зі своїм сином. Для нього це зараз особливо цікаво, адже він на останньому етапі вивчення української історії в школі. Й точно знаю, що коли у нього будуть свої діти, він розповідатиме їм те, що почув від мене й свого діда.